1
18 травня, шоста ранку. Туман ховається за кущами і по узбіччю дороги. Трохи прохолодно, але вже за кілька годин настане найкомфортніша температура для мого існування – 25-26 градусів тепла. Здобна касирка, свіжа й ласкава, як травневе сонце, продала квиток і побажала мені надзвичайно цікавої подорожі. Але я й сам не знаю, що то буде за подорож. Квиток взяв просто на найближчу електричку. Бердичів? Чудово! Там мене іще не було.
В будь-який інший день все це мене б тільки тішило і піднімало градус настрою до найвищої відмітки. Але сьогодні… Сьогодні я вимірюю платформу кроками, розмахую руками, сперечаюсь із собою. Точніше не з собою, а з іншими людьми, які тимчасово поселилися в моїй голові, як принцеси в башті. А я дракон! Так-так! Сьогодні я дракон: з лискучою вогняно-червоною лускою, з величезним смертоносним хвостом, зі сталевими пазурами на лапах, величними крилами, страшними очами і поглядом, який несе жахливі сни моїм кривдникам до їхніх останніх днів!
Ага! От молодець! Ай фантазер! Бо ж насправді я – повна протилежність вигаданого дракона. Підліток-незграба, надто довгий, надто рудий, несміливий, а до того – не надто розумний, як говорять вчителі, ще й «погано-соціалізований», «весь в собі». Сум і сірість! Як такому віднайти щастя в реальному світі?
Нечисленним пасажирам я здаюся мабуть божевільним. Та все одно! Гірше ніж є, вже не буде… Дівчина Ганна, яка мені подобається понад усе, не просто не помічає, а відверто глузує з мене... Справжніх друзів нема. Не таких, щоб піти піци поїсти, а щоб, нічого не боячись, разом поїхати світ за очі чи стати удвох проти п’яти кривдників і перемогти. Не тому, що качки чи каратисти, а тому що – разом, а значить сильні і дужі... І батьки стали якимись набридливими, нерозумними, майже чужими. Задають безглузді запитання, навішують тупі завдання; вважають мене дитиною, а мені вже чотирнадцять!
Ні про мрії, ні про сенс життя з ними не поговорити, ні про агонію нерозділеного кохання… І ще ці іспити… Гаряча-комбуча! І це можна назвати життям?
Ні, я не зовсім лузер, і вчуся не погано, і хобі маю – мандри, але батьки далеко самого не відпускають. А я мрію стати видатним мандрівником, колись, можливо, навіть міжпланетним. Хочу побачити, відчути все різноманіття світу, хай би воно звалилося на мої не м’язисті тендітні плечі. Тобто мені не просто подобається відвідувати дивовижні місця. Мені завжди шалено цікаво «зайти за край» і подивитися, чи є там інша реальність - нова, блискуча, заманлива… Ще не траплялася. Дні за днями проходять, все якесь сіре, несправжнє. Так і життя мине, а я нічого із себе не представлятиму. Я так не хочу!
Після вчорашньої сварки з матір‘ю я зрозумів, що це кінець! Раніше вважав, що вона – підтримуюча і любляча. Але тепер відчуваю якось по-іншому. Замість того, щоб подумати, що я і моє покоління, можливо, житиме на світі років до 120-150 і за цей час робити 3-4 кар‘єри, при чому в тих галузях, які досі вважаються фантастикою, вона третирує мене за контрольну по фізиці.
Замість моїх мрій, вона намагається мені нав’язати свої. Начебто від любові, від занепокоєння про моє успішне ЩАСЛИВЕ МАЙБУТНЄ. Але його – моє майбутнє, будувати тільки мені. І я хочу іти власним шляхом, робити власні помилки, здобувати власні перемоги.
Світ, котрий недавно був звичним і зрозумілим, валиться. Виходу із ситуації не бачу… І я подумав, що треба позбавитися самої ситуації. Делітнути її. Відмінити. Всю ніч не спав. Планував, що робитиму. І вирішив «вчора» назначити днем кінця мого незграбного, сірого життя. Сьогодні піднявся о четвертій ранку, склав необхідні речі у рюкзак і пішов з дому. За мрією. Навіщо відкладати на незрозуміле «потім»?
Мало не забув назватися! Ім‘я моє – Данило Магейко. Я маю допитливий розум і жадібне прагнення до пізнання світу, хай би що там вчителі собі не думали. А тепер ще – квіток на електричку і наплічник.
Так-так, саме рюкзак! Ніяких валіз на коліщатках або саквояжів. Вони, безперечно, чудові. Але обтяжують, і не тільки фізично, а більше морально. Не хочу тягати за собою зручні домашні звички і купу шмаття заразом! Справжньому мандрівникові потрібен тільки наплічник! Документи, білизна, чисті шкарпетки, зубна щітка, диктофон або блокнот - що вам до душі, путівник чи карта, фотоапарат, набір пляшечок для консервації емоцій. От і все. Гроші, картки, чеки та мобільний телефон - за бажанням, з ними набагато комфортніше, хоча, наважуся вас запевнити, є ще місця у Всесвіті, де вони не мають ані найменшого значення.
2
В такому двоякому настрої я піднявся до вагону електрички. З одного боку, я - такий крутий, що вирвався із липкого заїдливого існування! А з іншого – хіба, такі як я, стають «видатними»? Хоч про що не йшла би мова. Гарача-комбуча!
- Яка красива міцна лайка! Це ти сам придумав? - Біля мене примостився старенький дідусь.
З усього нехитрого його строю був украй примітний капелюх - світло-сірий, досить високий, з чотирикутним верхом та короткими крисами. Обличчя обрамляло густе білосніжне до різі в очах волосся, борода і вуса. Старець був схожий на портрети селян родом з дев'ятнадцятого, а то й вісімнадцятого століть. Обличчя його суцільно було вкрито зморшками, але коли він подивився на мене, очі виявилися ясними та радісними, як у дитини. Такі старці завжди балакучі. Я не збирався розводити побрехеньки з випадковими попутниками, тому промовчав. Краще посплю трохи, невідомо, коли і де вдасться відпочити наступного разу. Але дідуган не зважав.
3
- Я дивлюся, ти трохи те-є, не в ладах із собою. Хочеш розповім одну казочку?
Я подивився на нього, як на навіженого. Але ж не посилати його отак, ні сіло, ні впало.
- Валяй, – кажу, навмисне грубо, щоб сам відчепився.
А дідусь, навпаки, підбадьорився, крякнув, кашлянув, щоб горло прочистити, і почав:
- Ось ми скоро будемо по мосту проїжджати через річку Гнилоп‘ять, невеличку, давню. Імен у неї - не злічити, як тільки не називали: Гнилопядь, Гнилопуть, Велика п'ята. Дід мій казав, давно, коли бурлаки по берегу тягнули судна, то по воді ходили цілими днями. П'яти гнили. Так річку й іменували.
Так-от, саме цей Міст через річку наяву - один. Але кажуть, що насправді - два. Другий тільки показується не всякому-переякому. Він сам вирішує, кому можна по ньому ходити та їздити, а кому ні. Примхливий такий Міст, хоч і неоковирний. Кажуть, що він допомагає виконувати найпотаємніші бажання, дарує чарівні пригоди, відводить у незвідані землі пристрасних мандрівників… Батько мій розповідав, що кум його забрів якось у Незвідане по тому Місточку, так три роки пропадав. Його вже й відспівали і забули. Кума заміж встигла вискочити вдруге, а він і заявився. Розповісти нічого до пуття не може, усе повторює: острови, скарби, скрині з золотом. Він, будучи юнаком, мріяв під вітрилом ходити. Та де сільському хлопчаку дістати до морського вовка? Вирішили, що впав у дитинство, та хибнувся розумом на своїх мріях. Тільки батько казав, що кум базікати базікав, а очі не божевільні були в нього, живі, ясні, чесні. Тільки ніхто вже не дізнається правди, як усе сталося.
- А як та місцина називається? Де кум батьків пропадав? – я і сам не помітив, як захопився дідовими побрехеньками.
Мій попутник поправив капелюха, що з'їхав набік, знову кашлянув, глянув на мене допитливо, мовляв, чи можна тобі довірити таємне знання, і продовжив неквапливо:
- Межибережжя. Бо знаходиться між берегів Гнилоп‘яті. Але потрапити туди не просто. Тільки люди, які вірять у дивовижі, з відритим серцем зустрічають кожен новий день, готові сприймати нові сенси і призначення, потрапляють у цей чарівний край.
4
Кажучи це, він на мене дивився так, наче гіпнотизував. І мені здалося, що я й справді гуляю дивними та примхливими Містами, зустрічаю мудрих Провідників, знайомлюся з надзвичайними пам‘ятками і слухаю історії їхнього виникнення. Усміхнені щасливі люди, наче буденні - дива, цікавезна подорож – все виглядало як мрія мандрівника. Як моя мрія! Я заколисувався тихим голосом і яскравими картинами, і здається, поринув у сновидіння.
Але раптово усе змінилося.
Небо враз потемнішало, буйні вітри влаштували міні-торнадо, підіймаючи у повітря не тільки капелюхи і парасольки, а й барні стільці, велосипеди, тварин. Обличчя відпочиваючих перекосили гримаси жаху. Розпочалася страшенна паніка. Безлад наче велетенський звір, наче жива істота поглинав усе навкруги. Але найжахливіше було ще попереду. Так само легко, як дрібні предмети, у повітря почали злітати …дороги!
Закручуватися у вигадливі спіралі, виробляти дивні фігури, витанцьовувати гопака на свій – дорожній – лад. Усе виглядало, як у першокласному фільмі-катастрофі. Тільки не було екрана, попкорну і мерехтливого світла проектору. Все відбувалося насправді! От просто навколо мене! Я відчував страх жителів, обурення прекрасних Міст, невдоволення самих Доріг! Здається, я і сам ладний був сконати від остраху. Мене рятувало тільки те, що я сприймав усе, як сон. Таке бувало й раніше, коли снився якийсь справжній жахастик, я був здатен уві сні згадати, що переглядаю саме сон, і вмить усе ставало нестрашним і зрозумілим, усе ладналося.
Так само сталося і зараз. Як раптово усе почалося, так швидко і скінчилося. Небо розвиднилося. Сонце зігріло обличчя й серця. Атмосфера навколо стала такою самою диво-творчою і щастя-даруючою, як була від початку. Жителі оплесками, піснями і квітами вітали Переможця Безладу.
Вони вітали …МЕНЕ! І, чесно кажучи, це було прекрасно! Вдячність, гордість і пошану я відчував ззовні. Всемогутність і окрилення – всередині… Я розгойдувався на крилах всезагальної любові й захоплення. У цей вражаючій момент я відчував себе вищим, сильнішим, привабливішим і щасливішим, ніж будь коли. І мені хотілося, щоб так було завжди…Ніколи раніше до мене не приходив такий реалістичний і такий розкішний сон.
5
Крізь закриті повіки я чув голос.
В Межибережжі хтось безлад створив
Негаразди сиплються один за одним.
Міста переплутались, Карти мовчать,
Порядок гостинний зробився сторчма.
Рятівника ззовні шукають усі.
Чарівний міст має подолати він.
Містами блукатиме, дарунки шукатиме…
До всього треба прислухаться, шукати треба винуватця.
Спочатку рожеві знайти окуляри,
У мрії слід вірити, а не в доляри.
В Місті наступнім, наче Буратіно,
Свій знайти він ключ повинний.
Чудовий рогатий звір – героя новій поводир –
Дасть те, без чого не обходиться жоден стерновий.
Пізніше відома могутня стихія
Подарує герою напрочуд тверде тіло.
Що з квитком робити – особиста справа,
Але подумати тре‘ тричі, щоб не стати роззявою.
Зробити зрячим треба птаха надії,
І написати листа, щоб заслужити свою мрію.
Схопити сон чудесний, загадку розгадати,
У коханні вірним бути, голову не втрачати.
Допомогти коханим, творчість врятувати,
По місцям розкласти все, у друга ворога зачарувати.
Отримані дарунки міняй на віддарки.
Зробиш все вірно – розв’яжеш загадки.
Кому що потрібно – віддавай, не жалкуй.
За позовом серця тільки слідкуй!
6
Мене знесло хвилею емоцій та викинуло на безкрайній берег. Поруч опинився тільки старезний дідуган. Потім місцевість набула обрисів потяга електрички… Тільки сон. Чесно кажучи, не знав, радіти з того чи жалкувати. Я примірив на себе роль героя. Пошана, лаври, загальна повага, і обов’язкове – внутрішнє, дуже особисте, і таке бажане – відчуття могутності, або хоча б відчуття потрібності, затребуваності.
З іншого боку – що я знаю про Межибережжя? Нічого! Може там живуть кровожери, лиходії, насильники, злодії, або ще гірше – вампіри, мерці та інше жахіття потойбіччя. Але ж я кілька годин тому сам прийняв рішення змінити власне сіре життя на фантастично-різнокольорове. Ось тобі шанс, парубоче! Що втрачати? Окрім суцільних неприємностей – більше нічого… Так і що тепер – податися до безкровних страхіть? Гарача-комбуча!
7
Дідуган, вочевидь, увесь цей час спостерігав за мною, бо не встиг я очуняти, як він спокійно-філософські промовив:
- А можливо це все взагалі не про тебе. Мені потрібен шляхетний, добрий, сміливий, допитливий парубок. Я шукаю героя вже третю добу, чіпляюся до молодиків, які видаються мені здатними на звершення… Ти вже сімнадцятий.
Я відкривав рота, наче риба на сухому березі. Я не міг второпати ні що відбулося, ні тим паче, чи хочу такої божевільної приключки, чи не хочу, чи радію дідовій пропозиції, чи збентежений. І чого я надумав собі, що дід мені щось пропонує? Чого я взагалі слухаю цього навіженого? Ну точно, просто розводить!
- Дідусю, я вам дуже вдячний за …. мм-мм… пропозицію. Але мені здається, хтось із нас потихесеньку з‘їжджає з глузду. Давайте не заважати один одному, а просто рухатимемося кому куди треба. І взагалі, я б трохи поспав. На кінцевій все одно розбурхають, а там вирішу що робитиму далі.
- Але ж міст? Ми ось-ось проїжджатимемо! Тобі треба прийняти рішення!
- Дідусю, будь ласка, відчепись!
Я виглянув у вікно і дуже здивувався. Минула година, не менше. Але туман стояв такий самий, як ніби електричка з місця не рушила. Я не зміг навіть розгледіти назву станції, від якої ми рушили. А з іншого боку, що мені хвилюватися? Бердичів - кінцева, розбудять все одно.
Я, натягнувши картуза на очі, склав руки на грудях та всівся зручніше. Я дійсно збирався спати. Але бурхлива моя уява схвилювалася під час розповіді сивочолого старця. Міст з кованими поручнями, подекуди підгнилі тріскучі дошки під ногами. І туман по воді, такий, який зараз за вікном, - густий, тягучий, здається, його пити можна, як молоко. Міст гойдається, наче навісний, але опертя його не видно - не розбереш, на підпорах стоїть чи на ланцюгах висить. Я дійсно ніяк не міг вирішити, чого хочу. «Мені надзвичайно необхідно, щоб зі мною траплялося чудесне», - встиг згадати я чиюсь чужу думку, посміхнувся і заснув.
Уривок з книги "Рятування Межибережжя"
Comments