Покидати батькову хату зовсім не хотілось… Звісно, Славка сама рвалася у Велике Місто. Настільки, що навіть не дочекалася випускного, одразу після державних іспитів утекла. А потім верталася оформлювати потрібні документи, брати необхідні довідки.
Коли тобі двадцять два, ти тільки закінчила універ, то живеш у надзвичайному відчутті, адже все життя попереду, усі шляхи відкриті. Це розуміння наповнює тебе неймовірною свободою та непереможним відчуттям могутності. Ти ще не маєш забобонів, негарних професійних відхилень. Ти – чистий лист. Відкритий для поглинання знань, всотування навичок, засвоювання професійної майстерності.
З цими думками Славку несло на крилах мрії до Великого Міста. Хіба вона не зможе? Хіба здасться? Ніколи! Проб’ється, виб’ється в люди, стане містянкою, стане багатійкою!
Звісно, у великому місті її ніхто не чекав, тим паче з відкритими обіймами. На роботу змогла влаштуватися, але за копійки, щоб тільки було, на що купувати їжу та орендувати кімнату. Від допомоги батьків відмовилася одразу, бо знала, що так буде краще для родини, для всіх молодших сестер та братів. Навпаки, воліла якнайшвидше почати заробляти пристойні гроші, щоб допомагати та гідно про них піклуватися. На жаль поки що її фахові знання без досвіду роботи нікого з роботодавців не цікавили. Запал та оптимізм ще жевріли у Славчиному серці, але дедалі все тьмяніше.
Вона прагнула втекти. Від глухих стін, запилюжених доріг, сірих однакових облич. До омріяного світу, до побаченого лише раз вільного, різнобарвного Великого Міста, яке впало до серця й залишилося там назавжди.
Ця триденна відпустка була як рятівний пояс, відлига, домашнє свято, і водночас наче визнання своєї слабкості, помилкового рішення.
Мама була завжди дуже мудрою, люблячою та доброю. Це Славка зрозуміла ще в школі, слухаючі розповіді інших дівчат про домашні тортури, страшенні непорозуміння з батьками чи свари с родичами. Вона вже тоді, не чекаючи власного дорослішання, мала достатньо розуму, поваги та любові зізнаватися батькам, що вони дійсно кльові, тобто демократичні, розуміючі, підтримуючи. Але маму ніколи не можна було запідозрити у наполегливості та сильному характері. Чи Славка неуважно дивилася? Кременем у родині завжди був батько. Проте він не підтримував рішення дочки виїжджати. У своєму містечку він мав деякі знайомства, розумів можливі складнощі, при нагоді міг допомогти. Мама всією душею прагнула для доньки щастя, якого бажає саме вона. А вона… Вона прагнула втекти. Від глухих стін, запилюжених доріг, сірих однакових облич. До омріяного світу, до побаченого лише раз вільного, різнобарвного Великого Міста, яке впало до серця й залишилося там назавжди.
Але ж не так усе швидко сталося, як мріялося та гадалося. Ярослава мала досить жорсткий, як для дівчини, характер, проте цього разу вона дозволила собі цілий вечір плакати в мами на колінах, похиливши непокірну голівку. Жалітися, що вона невдаха. Визнавати, що нічого в неї не виходить, і надто самовпевнено повела вона себе, коли вирішила просто зі студентської лави, без найменшого досвіду їхати «завойовувати світ». Мабуть, їй варто повертатися та влаштовуватися якось тут. Мама, обіймаючи доньку, погладжуючи її довге волосся, витираючи великі перлини сліз з обличчя, тільки слухала та намагалася сама не заплакати. Коли в дочки вже закінчилися жалості, матуся промовила:
- Ти ще нічого майже не спробувала. Повір, півроку – це не той час, за яким треба оцінювати себе, як людину, як майбутнього професіонала. У тебе все вийде. Уже наскільки я не хотіла тебе відпускати, бо ж знала - легко не буде; але все одно розумію, що боротися варто. Яким би шлях не був: кривий, вузький, захаращений, але тільки наполегливим та сміливим удається досягти мети. Доню, ти в мене сильна. Усе в тебе вийде. Я в це вірю. Не треба тобі повертатися. Ти мрієш про інше життя. Ти будеш тут нещасна, а тим більше, якщо зараз здасися, після найперших подувів вітру повернеш вітрила в інший бік. Рідненька моя, спробуй ще. Я в тебе вірю.
Боротися варто. Яким би шлях не був: кривий, вузький, захаращений, але тільки наполегливим та сміливим удається досягти мети.
Для Слави ці слова стали приємною несподіванкою. Вона хотіла виплакатися, пожалітися, щоб саме так мама гладила її по волоссю та співчувала. Півроку тому матуся тиждень ходила за дочкою по п’ятах, плакала та благала нікуди не їхати. Мовляв, пропадеш задарма в чужому краї. Тож сьогоднішні «Тобі немає чого повертатися» та «Я в тебе вірю!» були не просто словами підтримки, а визнанням її дорослішання, її вільного вибору свого шляху, побажанням кращої долі. Невідомо, чи розуміла жінка силу своїх слів, але саме вона несподівано дала наснаги та поштовху своїй дочці для подальшої боротьби за місце під сонцем. Підбадьорена дівчина поверталася до свого омріяного Міста.
Інститутські подружки Оля та Лариса вже чекали Славу на вокзалі. Вони бачилися позавчора, спілкувалися декілька годин поспіль, але все одно цього виявилося замало. Домовилися потеревенити ще перед потягом – жодної хвильки даремно не хотілося витрачати. Дівчата згадували свої пригоди, розваги, обмінювалися новинам інших однокурсників і викладачів. Завжди така весела, яскрава, смішна Славка була трохи іншою. Вона намагалася веселитися, посміхатися й навіть згадала щось кумедне з її теперішнього іногороднього життя, але на ту, яку пам’ятали дівчата, була схожа не більше, ніж власна тінь на господаря. Оля з Ларисою, як уміли, розважали та розраджували, але бачили, що подрузі нелегко, обіцяли частенько дзвонити й підтримувати.
Коли металевий голос невидимої дикторки оголосив прибуття потяга, дівчата поспішили вручити свій подарунок. Вони витягли з Ольчиного рюкзаку велику коробку цукерок, віддали Славці та наказали відкривати не зараз, а вдома, і тільки тоді , як буде поганий настрій, чи то розпач, ти бодай інша яка біда.
Ярослава сумно посміхнулася, подякувала й додала:
- Тоді можна прямо зараз.
- Ні, – удвох викрикнули дівчата, й потягнули її до вагонів потяга, який уже чекав на посадку пасажирів.
Стоянка всього лише п’ять хвилин, зволікати нема коли. Короткі обійми, дзвінке «Щасти!», чотири сходинки. Вже за мить Славка разом з потягом набирала швидкість у сторону Великого Міста, а дівчата, повитягувавши носовички, бігли за вагоном та театрально витирали уявні сльози з облич. Виглядало це кумедно на радість багатьом проводжаючим, і навіть Ярослава посміхалася та махала їм рукою.
Вона витримала умову подруг – коробку не відкривала до наступного сльозливого приводу.
Вона витримала умову подруг – коробку не відкривала до наступного сльозливого приводу. Того дня вона повернулася зі співбесіди, де в двадцятий раз їй сказали: «Ви гарна дівчина, і диплом ваш чудовий, але нам потрібен фахівець з досвідом роботи».
Вона того вечора ледь допленталася додому. Не хотілося нічого. Тільки завалитися на ліжко й спати. Довго-довго. Утома й розпач відібрали всі сили. Удома, вона не роздягаючись, усілась на диван та втупилася в одну точку десь за вікном, чи то всередину себе, не розібрати. Чи довго так просиділа – сама не знала, але раптово погляд натрапив на подарунок Ольги та Лариси.
Слава підвелася, взяла коробку до рук, притулила до себе та гірко розплакалася. Але швиденько зібрала себе до купи, вирішила, що хоч шоколадом себе потішить і почала відкривати коробку.
Здивувало, що упаковка не щільно була огорнута плівкою, як мало бути, а тільки по краю заліплена скотчем. Але тільки відкинувши верхню частину, дівчина зрозуміла, що до чого. Усередині в пластиковому лотку, який раніше вміщав шоколадні цукерки , тепер були розташовані різнобарвні карамельки. І коли Слава взяла одну з них та спробувала розгорнути, проявився весь секрет. Кожна цукерка була огорнула папірцем та, щоб він не розгортався, поверху заклеєна коротесенькою стрічечкою скотчу. А на папірці, що випав дівчині, вона прочитала: «Дива трапляються кожен день! Треба лише змінити своє розуміння дива». Славка автоматично кинула цукерку до рота, декілька раз перечитала побажання, махнула головою та вийшла з хати на прогулянку.
Наступного ранку перед виходом на чергову співбесіду, дівчина взяла з коробки наступну цукерку та поклала в кишеньку. Вона була сповнена надії, бо вірила в гарні побажання, магію доброго слова та звичайні дива. Просто на якийсь час зовсім забула про це.
Зустріч минула як завжди. Тобто як завжди погано. Але Слава не засмутилася, а навпаки, з якоюсь потаємною цікавістю полізла до кишені. Жовтенька карамелька пообіцяла: «Тобі пропонується мрія всього твого життя! Скажи «так!». «Я б залюбки» - пирснула Слава у відповідь, і трохи згодом подумки відповіла чи то цукерці, чи то всесвітові : «Цікаво, як ти з цього викрутишся?».
Жовтенька карамелька пообіцяла: «Тобі пропонується мрія всього твого життя! Скажи «так!».
Але диво таки сталося. Коли дівчина виходила з бізнес-центру, неподалік впевнено проходив охайний високий чоловік та казав комусь в своєму телефоні: «Набридли мені ті розфуфирені пліткарки, що вважають себе великими розумницями та мають акулячий апетит до грошей. Подай об’яву, знайди мені студента чи якусь сором’язливу дівчину, але щоб з міцними клепками в голові, та постав зарплатню маленьку, а відсоток від продажів великий. Щоб була мотивація працювати, а не дефіле коридорами влаштовувати!».
Поки чоловік йшов, Слава стояла , як зачарована, а коли він мав заходити до ліфта та підніматися на свій поверх, майже підбігла до нього й промовила :
- Добридень! Мене звуть Ярослава, я тільки-но закінчила інститут. Розумна й працьовита. Що треба продавати?
За годину вона блискавично закінчила співбесіду, а через дві вже оформлювала документи про працевлаштування на чудових для неї умовах...
«Гарно, що дівчата карамельки поклали замість шоколаду, в них строк зберігання більший» - думала Ярослава рік потому, дивлячись на повну майже наполовину коробку карамельок з життєво-рятівними побажаннями.
Рецепт
Віднайти найбільшу коробку з-під шоколадник цукерок. Головне, щоб усередині зберігся коррекс - лоток з виїмками для відокремлення солодощів. Придумати й написати (чи роздрукувати) побажання. Найкращими є ті, що йдуть від серця, придумані саме для тієї людини, кому планується дарунок, індивідуальні, теплі, підтримуючі. Розрізати, огорнути карамельки, акуратно заклеїти скотчем, щоб не розгорталися. Цукерки розкласти в заглиблення коррексу. Коробку прикрасити стрічкою чи бантом.
Смакує найкраще тоді, коли найбільше потрібна підтримка друзів.
Інгредієнти
Улюблені карамельки – 300 грамів
Фантазія, щирість, гумор - засмаком.
Оповідання "Рецепт дружньої підтримки" зі збірки "Книга історій та рецептів смачного настрою"
Comments