Спокійний вечір. Читаємо «Улюблені вірші». Чекаємо тата з роботи.
Чую гавкіт попід самим вікнами. А не має бути так близько. Визираю надвір – так і є: Роккі зірвався з ціпка. І тепер вдвох з Вухастиком вони насолоджуються свободою. У вухах – вітер, в душі - полум'яний мотор.
Малого – на прогулянкову ковдру, дзиґу розкрутила, відволікся. Куртка, капці, на вулицю. Роккі за погладушками скучив, до рук прийшов одразу. Переконливими вмовляннями і лагідними тумаками дотягнула до сараю. Вухастик, наче висловлюючи радість, крутиться навколо, але, бачу по очах, хоче відбити товариша. Не вийде, мені тебе вистачить, вільного стрілка. Темно, двір освітлює тільки сусідський ліхтар. Карабін цілий, ціпок цілий, ошийник розірвався на тій дірці, де було з‘єднання. Не шукаючі в темряві інших дірок, просто на нашийник натягнула карабін. Ура!
Побігла додому. Син, ридаючи, доповз до вхідних дверей, але відволікся на брудні городні черевики, і забув, що плакав, тільки краплинки на віях.
Руки вимили, бодік поміняли. Вечір перестав бути нудним. Не зважаємо. Читаємо далі.
На душі – передчуття, наче чогось не доробила, щось упустила.
Так само відчуваєш, коли після класної гулянки назавтра виходиш з квартири на роботу, і перед ліфтом судомно перевіряєш, чи всі необхідні речі на себе вдягнула.
Так і є! Гоша! На улюбленому кріслі немає. Отже на вулиці. А там не Африка. Яруся – в ліжко, накидала іграшок. Куртка, капці...
Гукаю-гукаю Гошу. Зазвичай приходить з першого «кссс-кссс-кссс». А тут нема кота, ніц немає! Ну не з‘їв же його Роккі. Кіт у нас непростий, він би без бою не здався.
Чую «Няв-няв». Нарешті! Чути – чую, але не бачу. Де ти, бісеня? Нема коли тебе попід численними кущами вишукувати. «Ксс-ксс» - «Няв-няв». Тихенько так, жалісно. Та і чого б ховався? Ніколи так не робив. Перед старшим собакою чи не на передніх лапах проходжає вздовж лінії відсікання, тобто межі, до якої дістає ціпок. Молодого взагалі ганяє з власної буди, ще й миску перевіряє.
«Ксс-ксс» - «Няв-няв». Наче янголятко. Піднімаю очі вгору. Овва!
Посеред височенної тендітної вишеньки, на рівні другого поверху будинку сидить наш бойовий кіт і ледь скиглить. Довипендрювався? Неможливо уявити, якої швидкості набрав котко, коли тікав від тридцятитрьохкілограмового собаки, що роками чекав миті помсти. Мабуть, гепардячої. Навряд чи Гоша здався б без бою. І у відкритому полі міг би за себе постояти, але на дереві – воно спокійніше, це зрозуміло.
В чому проблема – ясно, справа за малим – врятувати кота.
Побігла додому подивитися, як там син справляється із самотністю. Погано.
Всі іграшки поза ліжком: автівки ходять колами, заводний собака розмовляє сам із собою, кубики прикидаються зруйнованою фортецею. Ярусик здер текстильний «захист», виламує борти, поспішає мені на допомогу. Ридає, що без нього така дивовижна пригода проходить. Вечір стає просто захоплюючим. Заспокоїла сина. Ще трохи почитали. Згадала рятівний спосіб відволікти його ще на 5-10 хвилин. Банан – в ніблер, Яроша – в крісло для годування. Капці, куртка. Вишня.
Мені вже не 11, щоб мавпою вдертися на тонке деревце. Але і не 111, щоб визивати МНС. Недалечко вгледіла будівельний «козлик». Він у нас спеціально вивчений ходити по городу за врожаєм. Де поспіло, там і він, від шовковиці до пізніх яблук. Переставляючи його, як ходулі, доперла до вишні.
Сьогодні в нас стиглий кіт. Час зривати.
Не хвалитимусь , грації пантери не маю, хіба що ведмедиці. Але чи це має значення, коли рятуєш рідну душу? Видерлась на «козлика», туп-туп - піднялася на дві гілки по дереву. Далі –лячно. Не за себе, за дерево. Загине ні за гріш. Точніше за кота і за собаку. А все одно…
До кота не дістаю 15см. В Гоші, судячи з розміру його очей, виникло непереборне відчуття, що його збираються з‘їсти. Тому, завбачивши рятувальну команду, вирішив боротися за своє життя до кінця і подерся іще вище. Сказала, що про нього думаю. У сусідів погасло віконце. Котко почув рідний голос, усвідомив помилку, але вниз не лізе – лячно, та й не вміють вони, бідні коти. Вчені кажуть, з-за будови нігтів.
Перехрестившись, однієї ногою ступила на верхню гілку, тягну рученьку до Гоші, він начебто теж радий зустрічі, але вагається, як же я його, такого великого бойового кота, однією долонькою зніму. Терпець урвався. Дивом дотягнувшись, схватися котуся за загривок і, проклавши прямий маршрут поміж сплетеного тонкого гілляччя, силоміць забрала у полон. Гоша (дарма, що в стані афекту) по рукаву і куртці хутенько стрибнув на козлика, звідти на землю і потрусив до вхідних дверей будинку. Коли я нарешті спустилася з небес на землю, він зустрів мене докірливим нявчанням, мовляв, совість маєш, хазяйко, гуляти так довго, я вже стомився чекати!
Вдома, зрадівши котусю, Яромир вигукнув бойовий клич і запустив в нього пустим ніблером.
Всіх помили. Всіх нагодували. Вірші відклали на завтра. Пишемо історію.
Нарешті спокійний вечір.
Листопад 2019
Comments