Гошу ми знайшли 21 вересня, я це добре пам‘ятаю: минулий вересень був вельми прихильний до жителів Київської області й дарував ласкаве тепло, сонячні дні, а декому й пухнастих улюбленців.
Історію непростої долі, яка спіткала дівчинку Маргошу, перетворивши її на хлопчика Гошу, я вже розповідала, не утомлюватиму вас повторенням. Скажу тільки, що тоді, як вперше взяла малесенький пухнастий клубочок до рук, він рівнесенько поміщався у мене на одній долоньці, майже повністю із хвостом. Оченята були добре відкриті. Поміркувавши над тими незаперечними ознаками, я вирішила, що кошеняті має бути близько трьох тижнів. Отже днем народження нашого улюбленця ми назначили перше вересня. Як на мене, чудова дата: і запам’ятати легко, і святкувати можна разом з днем Знань.
Наближалася довгоочікувана дата – нашому котусю виповнювався рік!
Звісно, я перебільшую, бо коти й гадки не мають про таке свято, а для Кості то, скоріше, був день трауру. Він хоч і кидався погладити кошенятко, як приходив з роботи, а все одно вважав його більш шкідливим предметом інтер‘єру квартири, ніж корисним. Залишилася я. Але ж мені тільки дай привід для свята – я сама все влаштую та всіх порадую. Як казав колись мій однокласник Стасік: «Було б що випити, а привід ми завжди знайдемо».
Коли всі школярі рюмсали по домівках з приводу початку нового учбового року, я готувала свято. Наробила «відбивних» і шарлотки (для коханого) з однією свічкою (для котуся) й накупила всілякого корисного харча (для котуся): вітамінні жувальні палички, ласощі для прочищення шлунку від грудочок шерсті, інші кото-смаколики. Для себе припасла пляшечку шампанського.
Вечір вийшов на славу! Чоловік, якого я не попередила завчасно, очманів ще на порозі від шалених м‘ясних ароматів. Антураж був відповідний: святкова скатертина, високі кришталеві бокали, (майже) срібне відерце із льодом та пляшкою, «парадні» тарілки.
Головна прикраса: Гоша з синеньким бантиком на шиї на диванчику.
Потрібно сказати, що то була найскладніша частина підготовки: кіт-воркіт, якому ніколи нічим не обмежували свободу, категорично був проти власної декорації будь-де. Перший раз, як я підійшла до нього з тасьмою, він на мне глянув поглядом, який не спепелив мене тільки за щасливої випадковості. За секунду улюбленець подобрішав й запитав очима: «Чи ти при своєму глузді, любо хазяйко?». Вдруге, махнув головою наче молодий козлик, скинув стрічечку, подряпав мені обидві руки з виховною метою та втік. Втретє я змінила тактику, зав’язала гарненько тасьму на заколку та почепила десь між вух. Вона героїчно протрималася цілу хвилину. Мета четвертої спроби була просто прикрасити хоча б одну лапу, нехай навіть задню. Він почухав цією лапою за вухом, блискавично трухнув нею так, що «бантик» не втримався і злетів, презирливо зиркнув на мене й поліз під диван. Від цієї дурної боротьби ми були втомлені обидва, тому вп‘яте я наблизилася до котка через деякий час. Я поклала в Гошину миску шматочок смаженої рибки. Коли він явився на кухню, шукаючи харч, покликала до годівниці, вказала на рибку, а поруч поклала стрічечку. На шовковий бантик кіт відреагував, як на раптову небезпеку – вигнувся дугою та зашипів. Заспокоївся. Понюхав рибу. І тільки-но зібрався зробити перший «гриз», як я поміняла місцем тасьму й миску. Кіт, презирливо-зневажливо зиркнув на прикрасу, обійшов з іншої сторони, сів до миски. Тільки пристосувався, як я знову перемінила експозицію. Потім тихесенько, лагідненько пов‘язала стрічечку на хвоста і підсунула поближче шматочок риби до котячої горлянки. Він нервово почав бити хвостом, але стрічку лапами не стягував. Посидів, подумав й почав трапезувати.
Я зробила жест «Yes!», змилосердившись над котусем, через декілька хвилин зняла стрічку, але пригрозила пальцем, мовляв, ще не кінець.
Отже фінальний бантик на шиї ми зробили за коротеньку хвильку з моменту як Костя подзвонив у домофон і до його появи на порозі. Побачивши оту красу й спитавши, чого в котяри такий ошелешений погляд і нервові рухи, коханий переключився на поїдання святкової смакоти. Я своїх чоловіків сфотографувала (десь глибоко в душі розуміючи, що це остання світлина Гоші з бантиком на шиї), а потім в якості компенсації запропонувала пухнастому «страждальцеві» ті всі ласощі, яких заздалегідь накупила. Бантик зняли.
Після таких тортур, я була впевнена, що котко образиться на мене ще на тиждень. «Тільки б шкоди не наробив», - промайнула думка. Але, навпаки, кіт десь через півгодини прибіг на кухню зовсім веселий та бадьорий. Почав гратися всіма іграшками, які мав, чіплявся до нас, носився туди й сюди немов шалений, всією своєю поведінкою показуючи радість й задоволення від сьогоднішнього вечора.
Я запідозрила негарне (щось накоїв, лиходій, й тішиться з того), але ретельні пошуки нічого не виявили.
- Може, то вітаміни мають якість чарівні властивості? – припустив Костик. Ми перечитали всі інструкції, начебто ні.
Гоша носився довго і самовіддано! Заплигуючи на шафи, залазячи у відкриті дверцята й коробочки, до яких міг дотягнутися, роблячи майже циркові трюки, вертикально забігаючи на стіни. Окрики Костянтина, від яких кіт зазвичай ховався десь й найвіддаленішому куточку, не мали своєї магічної сили. Він завжди ввечері, зустрічаючи нас вдома, мав деякий активний проміжок часу, але ж не суцільно божевільний! Ми спочатку дивувалися, потім сміялися, а далі почали нервувати - занадто незвичною була поведінка улюбленця. Навіть, припустили, що кіт-воркіт так відзначає своє визволення з-під гніту ні в чому не винної блакитної стрічечки. Нарешті всі вгамувалися. Шампанське скінчилося, відбивні також. Кіт, втомившись від незвичної активності, як дитина, рухнув навзнак просто на підлогу, не доповзши до свого будиночка, й одразу засопів. Ми прибрали та включили кіно.
На другий день все повторилося. Я маю на увазі, на жаль, не свято з шампанським і смаколиками, а дики шаманські танці нашого котка.
Костя йому підіграв, що було зустрінуте з боку Гоші бойовим переможним кличем та продовжено жвавими іграми з мотузками, кульками, міховими мишами та резиновими кісточками. Чоловік відверто глузував, а кіт, не розбираючись у складних людських почуттях, не відчував каверзи й був щасливий. Я замислилася про ветеринарну допомогу:
- Якщо завтра буде теж саме, повезу його до лікаря!
Третього дня я швиденько накривала вечерю, коли в дверях кухні з‘явилася усміхнена мармиза Костика. Він приклав пальця до вуст та жестом позвав за собою. Ми навшпиньках дійшли до кімнати й зазирнули. Виявляється, наш дорогоцінний Гоша, який п'ятнадцять хвилин тому прокинувся від цілоденної сплячки, потягнувся, потерся нам об ноги, понюхав миску та побіг по своїх важливих справах, саме в цей час нахабно пиячив! Я розповідала, що в останніх числах серпня ми поставили бродити бузинове вино. Все було за правилами: резинова пробка в бутилі, трубочка, яка виводить зайві гази та півлітрова банячка з водою, куди виходить трубочка.
Гоша намагався попити води з банячки. Спроби не були успішними з двох причин: рівень води «опустився» до середини посудини, куди котячий язик не діставав. Друга - товста нагла біла з сірим морда не влізала цілком в отвір.
Котусь, не будь дурнем, вирішив питання по іншому. Він вмочував лапу у воду й облизував її, вмочував - облизував.
Ми не витримали і загиготали вголос, зігнувшись навпіл. Кіт, якого застукали зненацька, підскочив догори дивним чином на всіх чотирьох лапах і, очікуючи покарання, чкурнув під диван. За декілька днів половину баночки? Сильно! Так от чому йому дах зносило, так що черепиця падала!
Цього вечора для психічного здоров‘я котуся я пожертвувала капронову кришечку, а Костик зробив в ній дірочку, куди просунули шлангочку. Колодязь з чар-зіллям був перекритий.
Гоша, звісно, ще декілька разів відновлював спроби добратися до «живої води», але без успіху. А тому швидко загубив інтерес та незабаром знайшов собі нову розвагу.
Оповідання "День народження Гоши" зі збірки "Легенди нашого городу"
Comments