***
У Віталіка защемило серце. Він навіть подумати не міг, наскільки скучив за рідними краями. Незважаючи на морозне повітря і нахабний вітер, стояв розхристаний і дихав-дихав. Дивився в біле зимове небо, чекав, що ось-ось зірветься сніг. І можна буде висолопити язика и ловити сніжинки. Дивна думка, як для тридцятивосьмирічного чоловіка. Але тепер він вдома. Тепер можна все!
Віталій стояв з північного боку красеня-палацу у Підгірцях, спираючись на балюстраду сходів. Розглядав цегляну кладку, побити й вцілілі вікна, баштові мури, почорнілі від давньої пожежі стіни, зіниці оголеної цегли, дзвінки шпилі, що злітали в безхмарне небо. Велична краса. Цілковитий захват! Справжнє місце сили для творчих особистостей. Кажуть, навіть Бальзак приїздив надихатися…
Десять років. Десять бісових років він вештався Італією. Поїхав не за кращою долею. За дівчиною. Рятуючись від першого кохання, втрапив у друге. Аmore, amore*… Вже і побралися б, але Зойка зволіла кращого життя, рвонула до Риму. Він за нею. Перші кілька років трималися одне одного, а потім з‘ясувалося, що її «краще життя» мало на увазі і кращого чоловіка. Вискочила за німецького багатія, з яким познайомилася під час його відрядження, і поселилася в славетному місті, яке дало назву усім в світі гамбургерам. Писала, що щаслива.
Віталіку пощастило, зміг швидко опанувати lingua italiana* і влаштуватися в невеличку приватну фірму працювати за фахом. Не адвокатом, як хотів, секретарем, але і за те був вдячний. На Батьківщину не поспішав вертатися, намагався віднайти іншу долю, заякоритися у Вічному місті. Зустрічався з українками, італійками, навіть була одна з ЮАР. Але такої, з якою хотілося б разом зістаритися, не зустрів.
І ось повернувся. Чи надовго – не вирішив. Мати писала, татові зле. Встиг. І тепер розважав батьків байками і описами власних пригод. Був би письменником, сів би створювати багатосторінковий фоліант «Тисяча і одна помилка perdente* у пошуках долі». Тато й помирати передумав. Віталік із задоволенням триндався Львовом. Місто змінилося надзвичайно! Друзів хотів побачити. До Дімона заходив, мати не знає, де він і що з ним, проридала на кухні три години, не змогла пояснити, ні ким він працює, ні яка небезпека йому загрожує. Вже й перестала записувати номера телефонів, з яких він зрідка телефонує сказати, що живий-здоровий, бо ніколи не могла на них потім додзвонитися. Юрчик – єдиний з них – мав велику родину, десь осів за містом, Віталік збирався невдовзі навідати його. А до Ігоря заходити не спішив. Випадково побачив його на вулиці. Ігорко сідав у Range Rover, розмовляючи по мобілці. Спочатку захотілося наскочити, обійняти, заорати у вухо «Сервус*, брате!». Але не обійняв, не закричав, навіть не підійшов. Боявся не того, що люди не так дивитимуться, а що рідні очі холодом ужалять. Ігор тепер крутий uomo d'affari*. Може, пізніше. Як вийде слушна нагода.
Чи він помиляється? Інакше якого ж сavolo* приперся би у Підгірці по першому ж поклику.
«Друзі у біді. Приходь, допоможи. Правильний пароль – не забудь, вкажи».
Звісно, помиляється! Не може міцна чоловіча дружба просто взяти і потонути в життєвій рутині! Подружилися, бо жили в одному дворі. Коли їм було по дев‘ять, вперше подивилися стрічку «Д‘Артаньян і три мушкетери». І світ наповнився сенсом! Дворові ігри «у війнушки» були назавжди відсунуті на другий план, а усі пригоди тепер носили відбиток мушкетерської звитяги. А чи могло бути інакше, коли у ватазі четверо хлопців? Зібрання творів Дюма перечитали за рік, усі четверо. Пізніше з‘явилися інші вподобання, прийшла юність, доросле життя. «Мушкетерські подвиги» стали видаватися смішними. Спогади припали пилом.
А тепер усе сколихнулося в одну мить. З однієї строчки. Та тільки ж кому допомагати? В радіусі п’яти кілометрів не те що людей, слідів на снігу не видно.
- Пане Віталію Лілейник?
Від несподіванки Віталій ледь не стрибнув. Поки повертався на голос, намагався заспокоїтися. Золотокосий силует на мить ще раз заставив серце зупинитися. Ні, не вона. І голос інший, набагато грубіший.
- Пане Віталію Лілейник? - повторила красуня.
- Так.
- Маю для вас повідомлення. Від друга. Але перш ніж віддати, хочу отримати відповідь на запитання.
- Яке? – ситуація виглядала настільки сюрреалістичною, що мозок відключився, і тільки розумник-автопілот підтримував діалог з незнайомкою.
- Як звали п’ятого мушкетера?
- Королева Марго! – спочатку сказав, а потім зрозумів жахливу нелогічність питання і відповіді, і страшенно знітився.
Незнайомка, навпаки, була надзвичайно задоволена. Посміхаючись, сказала:
- Запам’ятовуйте. «Переплелося там усе: Ґасконь, Ам‘єн, Бетюн і Сен-Жерве. «Червоний голубник» навколо обійди, наступну підказку там зможеш знайти».
Comments