...Хай краще залишається все як є. Нехай буде ось така романтика: прозоро-примарний роман на протязі довгих років. Із побаченнями, які влаштовує тільки доля...
Вони розмовляли година за годиною, не зупиняючись. І весь час знаходилися нові теми, обом було цікаво. Коли втома навалювалася особливо міцно, просили у провідника кави, прогулювалися коридором сонного вагону та поверталися до свого купе, занурюючись у власні загадкові час та простір.
Не домовляючись, про майбутнє не розмовляли. Спільного його ніколи не буде, так навіщо витрачати слова. Проте сьогодення у кожного було насичене та незвичне. Їм і ділилися сповна.
Не домовляючись, про майбутнє не розмовляли. Спільного його ніколи не буде, так навіщо витрачати слова.
Вона робила успішну кар‘єру у банківській справі.
Він став археологом та істориком. Особливо захоплювався періодом Другої Світової у рідному краї. А якщо вдавалося віднайти знахідки більш раннього періоду – це була сенсація обласного значення.
Вона, яка не любила рідного містечка і втекла з нього, як тільки з‘явилася щаслива нагода, тепер слухала його розповіді з чималою зацікавленістю. Вони обоє нібито проходили одними й тими вулицями і ділилися своїми – такими різними - спогадами. Він малював карти історії міста, указував місця розкопок і пам'ятних подій, розповідав, які знахідки сам відкопував, чи бачив, чи допомагав оформляти. Вона йому розповідала про «подвиги» своєї юності чи дитинства, які проходили на тих самих «шляхах та перехрестях».
Розмова складалася з простих історій, абсолютно не пов'язаних між собою. Вони «бачили» сарматів, Другу Світову, заснування міста, і паралельно проходили сучасну історію власних життів.
Вона завжди однобоко дивилася на рідне місто. Тут народилася, виросла, вивчилася, тут живуть друзі юності, родичі. Але ніколи цього містечка не любила, вважала сірим, забитим, одноманітним, нецікавим. Він мимоволі захопив її своїми розповідями, оточив великими й чудовими подіями та людьми, зняв шори упередження.
Як кажуть, нічого особистого, просто листівка. Заховай, подивишся вдома.
Коли за вікном небо почало змінювати свій чорний плащ на сіро-голубий, вони замовкли.
«Я хочу щось тобі залишити на згадку, хоч щось!». На столі лежали журнали. В одному з них знайшлася листівка з рекламою ресторану, яка обіцяла всім відвідувачам «незабутній відпочинок від буденності». Те, що треба!
Він нашкрябав декілька слів та передав їй. «Як кажуть, нічого особистого, просто листівка. Заховай, подивишся вдома. Я розумію, що тобі не варто мати при собі «компромату». А мені не варто його залишати». Він сумно розсміявся.
Після цього розмова вже не клеїлась. В решті решт, вона схилила голову йому на плече й задрімала. І все одно, крізь сизий морок втоми та напівсну, відчувала його поцілунки в голову і долоні. У долоні! Звідки він знає?
Уривок з оповідання "Потяг, який розсікає темряву" зі збірки "Залізниці, потяги, вокзали" серії "Дорожні історії"
Comments