Олександр Невідомий, 23 роки, студент
- Хлопці, друзяки! Оце так сюрприз! Я до останнього не вірив, що приїдете.
- Привіт, брате! Ну як ти? – троє друзів по черзі підходили до однокурсника, обіймали, здоровалися, потискали здорову праву руку. – Усі наші тобі привіти переказували та побажання скорішого одужання. Ось дівчата навіть сплели тобі шарфа власноруч із вишивкою «Героям слава!» Тут ще багато різноманітних пакунків та подарунків, потім розбереш. Як сам? Рана страшна?
- Та ні, кажуть, буду жити, – Сашко засміявся. – мене тут добре доглядають. Дівчата-волонтерки опікуються так, наче рідні сестри. Є абсолютно все: догляд, їжа, вітаміни, одяг, ліки – все! А керівниця волонтерської групи така розумниця, нема слів! Мені тут хотіли операцію зробити в інший спосіб, ніж ми домовлялися – побоялися, мабуть. Так вона відмовилася, зараз вирішує питання про проведення операції в Ізраїлі чи в Чехії. Ще, може, й за кордоном побуваю! – хлопець ще раз усміхнувся. – Як ви добралися? Чого вирішили приїхати?
Звістка про твоє поранення була як детонатор. Зрозуміли, що забавки закінчилися.
- Як ти поїхав з Кіровограду, якось не всі перейнялися, не збагнули, навіщо. Звістка про твоє поранення була як детонатор. Зрозуміли, що забавки закінчилися. Як змогли все владнати в універі, так одразу й поспішили. Тільки-но з потягу. Спочатку до тебе, а потім поїдемо на Майдан. Ми бачимо, що ніхто не розходиться, є ще питання, які треба відстояти. Як не буде тут роботи – зберемо команду до Криму, там гарячішає.
- Так що з рукою?
- Роздроблена кістка (навіть куля залишилася на пам’ять), знята шкіра. Найскладніше завдання – наростити нову шкіру з якоїсь іншої ділянки тіла й одночасно залишати без рухів, щоб кістка добре зросталася, бачите, яка тут у мене конструкція. Найкращий варіант, якщо будуть використовувати шкіру з живота – рука три місяці повинна бути причеплена до нього. Таке…
- Кулю даси сфотографувати?
- Звісно!
- То що саме сталося? Як поранення отримав? – Ігор, Андрій та Богдан по черзі запитували та вслухалися в кожне слово відповіді.
- Це сталося в четвер, двадцятого лютого. Я вдруге приїхав саме напередодні. Зранку ми трішки поганяли «Беркут», вони відійшли по Інститутській вулиці вверх. Великий натовп наших добіг до Жовтневого палацу, витурив з нього захованих там бійців внутрішніх військ. А потім я ще з дев’ятьма чоловіками побіг на саму гору вулиці. Розбилися на дві групи – нас зліва – четверо, справа – шестеро. У них перед собою захист у вигляді переносного паркану, у нас – щити. Троє тримали їх перед собою, а я всіх зверху прикривав. Просуваємося швидко, але обережно. Стрільбу було чутно, але десь далеко. Якісь локальні бійки за деревами. Ми для себе загроз серйозних не відчували. По сторонах зиркаємо – перевіряємо обстановку. Мені здалося, що я бачив снайпера. Десь на будинку, весь у камуфляжі, у масці з прорізями для очей та рота. Але не така вовняна, що як сувеніри продаються в неділю, а добре прилегла до обличчя, професійна. Я тоді ще подумав, що він далеко, з травматичною рушницею – що він нам зробить? Пробігли близько двохсот метрів, зупинилися. Знов дивимося в різні боки та чекаємо допомоги знизу. Ми вже зрозуміли, що відірвалися далеко, а нас тільки десятеро. Я кручу головою, і в одну мить повертаюся направо і бачу, що всі хлопці лежать на бруківці «зірочками», розпластавшись, а один катається та кричить.
В одну мить повертаюся направо і бачу, що всі хлопці лежать на бруківці «зірочками», розпластавшись, а один катається та кричить.
Я минулого разу на Грушевського отримав в шию резиновою кулею, це боляче, але ж не до такої міри! До мене ще ніяк не доходило, що набої вже бойові. Я повертаюся до своїх, й раптово біля мене падає людина та починає вити від болю. Тут мені стає все зрозумілим – і що кулі справжні, і що мужик той, снайпер, професіонал свого діла. Я нахиляюся, закриваю нас обох щитом та починаю тягнути мужика донизу. Наступна куля – в щит. Пробиває й потрапляє в бруківку. Я вже пізніше зрозумів, що він цілив у центр щита, гадаючи, що я там сам, і очікуючи попасти в груди чи живіт. А так як нас було двоє, по центру не було цілі. Через декілька метрів я поглянув на пораненого й зрозумів, що не зможу вже йому допомогти. І тієї ж миті друга куля пробиває щит та попадає мені в руку. Одразу відчув тупий біль. Таке враження, наче імпульс, наче віддача від доброго удару молота об ковадло. Тільки рука при цьому обвисла, як ганчірка. Щит я вже не міг тримати, і в голові залишилась тільки одна думка: «Бігти!». І я побіг. Не можу сказати, що була якась паніка чи що. Я вже потім аналізував: мабуть, організм сам зібрався в момент крайньої небезпеки і ввімкнувся якийсь автопілот. Я мав робити тільки одну дію – бігти, тікати від місця, де вбивають. Я біжу й кричу: «Медика!». Двоє санітарів зустрілися біля Жовтневого палацу, один побіг наверх подивитися, чи можна когось врятувати. А другий зі мною – далі по сходах до низу. На тих сходах спочатку я впав, потім він. Він ще питав мене, чи цілий хребет. А в мене всі органи почуттів зосередилися тільки в руці. Добігли до медпункту, з мене зняли бронежилет, захист, поклали на ноші та понесли в машину швидкої допомоги. Там лікар побачив, що в мене значна втрата крові та відправив одразу до лікарні. Так все й сталося… Чи лишився хтось із тих чоловіків живий, я, на жаль, не знаю.
Усі помовчали.
- А що ти запам’ятав найбільше? З усього, що було? Що вразило?
Крайні виставили щити – добрячі, міцні – перед собою та по боках. Інші підняли свій захист догори. Рухаємось зовсім потрошку. Пройшли декілька кроків, присіли. Декілька кроків – присіли.
- Знаєте, напевно, один із моментів нашого наступу. Ну, ви чули про «черепахи» та інше. Ось як раз того ж дня, коли мене поранило, зранку. Напередодні нашу майданівську територію обмежили, а вранці двадцятого ми її знову розширяли. Так от. Із самого низу, від «Глобусу», ми вибудували «черепаху». Хлопці, дорослі чоловіки. Зібралось тридцять чи сорок осіб. Велика група. Згуртувалися, зробили фігуру. Я був у першому ряду. Крайні виставили щити – добрячі, міцні – перед собою та по боках. Інші підняли свій захист догори. Рухаємось зовсім потрошку. Пройшли декілька кроків, присіли. Декілька кроків – присіли. Йти в «черепасі» дуже складно. Я маю на увазі, психологічно. Коли ти сам бігаєш по великій території – це одне, а велика група людей – це вже об’єкт серйозної уваги противника. Іноді хлопці, що не витримували напруги, казали «я втомився, підмініть мене». Крім того, треба добре тримати себе в руках та відчувати плече товариша – не можна впадати в істерику, падати з ніг, нервувати вголос, бо тоді ти підводиш всю групу. Так ми йшли. У нас почали стріляти. Усі постріли – по щитах, але в пальцях відчутна віддача, сила удару. Декілька кроків – присіли. Метр за метром відвойовуємо знову наш простір.
На рядку «І покажем, що ми, браття, козацького роду» слова «козацького роду» ми вже кричали вголос! У ту ж мить ми покидали щити та кинулися на переслідувачів. І тоді вони почали тікати…
Раптово хтось із хлопців тихенько заводить: «Ще не вмерла України і слава, і воля...» «Ще нам, браття українці, усміхнеться доля...» – підхоплюють усі. Просунулись – присіли, просунулись – присіли. «Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці,» – усі зібралися, перехопили кийки, підібрали каміння, стиснули кулаки. Я відчув себе таким сильним, таким всемогутнім! Не тому, що з кийком, а тому що поруч з товаришами – за свободу! Слова гімну тільки посилювали, кристалізували цю наснагу, це піднесення! Я не можу це описати словами так, як відчував! На рядку «І покажем, що ми, браття, козацького роду» слова «козацького роду» ми вже кричали вголос! У ту ж мить ми покидали щити та кинулися на переслідувачів. І тоді вони почали тікати…
Хлопці тільки кліпали очима, стискували кулаки та повторювали: «Ми теж зараз на Майдан. Ми відстоїмо!»
Оповідання "Студент із Кировограду" зі збірки "Євромайдан. Звичайні герої"
Comments